Дощ ніби припинився. Моя крихітка спить. Та ні, знову накрапа. Господи Ісусе, змилуйся над моїм дитятком… Їй так довго боліло. Нарешті заснула. Коли я думаю, як вона мучиться, то всією душею готова взяти на себе всі її страждання, готова на все. Але, мій Господи, тільки Ти можеш дати полегшення. Ти ближчий до неї, ніж я. І вона більше Твоя, ніж моя… Скоро вона виросте з дитячого ліжечка… Моя Богданка, моя донечка – дана мені від Бога… Як мені обридли ці голі лікарняні стіни! І голова болить, ох ця погода... Скоро вже прийде медсестра. Ось трохи поворзалась і міцніше притисла своє ведмежатко. Цікаво, нам дозволять забрати його назад, додому? Господи Ісусе… Змилуйся… Хтось поклав тепле долоню мені на плече. Я й не помітила, чи хто зайшов до палати. А дощ таки скінчився, вже не стукотить об шибку. Обертаюсь. – Привіт! – Привіт!.. Дивно, раніше я думала, що, коли побачу мого Спасителя, то застрибаю від щастя чи впаду ниць від благоговіння. Але Бог у цій лікарняній палаті такий доречний, такий потрібний (потрібний нам із Богданкою), що я зовсім не дивуюся. Ніби так і належить – сказати “привіт” і болісно посміхнутися, мовляв: “Дякую, що Ти поряд”. Ми стоїмо разом біля Богданчиного лікарняного ліжечка й удвох мовчки дивимося, як вона спить. А й справді, про що нам говорити – хіба Богові не відомі всі помисли мого серця? Проте, може, я таки маю щось сказати, наприклад, попросити Його зцілити маленьку. Але мені так добре, так затишно мовчати поряд мого Спасителя, якого я люблю всім серцем ще з юності… Від того вечора, як я вперше засіла за Новий Заповіт, ще школяркою, – Він став мені близьким і дуже симпатичним… Бог увійшов у моє життя поступово й непомітно. Просто одного дня, я раптом зрозуміла, що все моє життя залежить від того, чи правда ЦЕ, вся ця Євангельська звістка: якщо Бога нема, я помру. Усього лиш крок віри, без доказів повірити, прийняти – почути голос Неба звернений до саме твоєї душі… Це потім уже була церква, богослужіння. Молодіжні групи. Мій чоловік. Яке в нас було весілля! Його вся церква та моя – свято вдалося! І звісно наш Найдорожчий Гість… Цікаво, чи всі християнські подружжя в день весілля жалкують, що до них Господь прийде тільки невидимо, а не як тоді, у Кані Галілейській?.. А за рік в нас з’явилась Богданка. Звісно, дитинка – то Бог-дана… Вона вже велика, їй уже три рочки скоро, вона вже вміє молитись… Так кумедно слухати дитячі молитви: “Дорогий Ісусе, благослови, будь ласка, мою бабусю і мого Мурчика. Щоб Мурчик не робив шкоди, а бабуся не била його за шкоду віником”. Богданка прокинулась. Розплющила оченята. Усміхнулась. Проситься до мене на руки. Моя киця. Ходи я тебе приголублю. Але свого улюбленого ведмедика, з яким завжди спить, з рук не випускає. – Доброго ранку! – ось кому випадає честь порушити мовчанку. Я така горда, що вона правильно вимовляє всі звуки, навіть тяжке ”р”, яке так довго багатьом дітлахам не дається. Богданка помічає в палаті Третього. Вона усміхається ще ширше й у її очах спалахують вогники – відблиски Божої радості… О, як давно вже не було цих іскорок! І як вона схудла, як легко тримати на руках її тендітне тільце – мов пір’їночка. – Можна Я візьму її? Так дивно чути прохальне запитання з вуст Всемогутнього… Ет, ну навіщо Він питає?! Звісно можна! Якій же матері не втішно, щоб сам Бог приголубив її дитя? – Звичайно! – я усміхаюся так щиро, як і Богданка. Без болісного відтінку. Я вже й забула про тривогу. І втому від безсонної ночі. Про що можна непокоїтись у присутності Володаря миру? Мені так хороше… – Підеш до Мене на руки? Вона радісно киває головою та зовсім не нітиться, як тоді коли приходить хтось чужий. Але ж це не чужий! Ісус бере мою донечку на руки. Вона пригортається до Нього. Вони разом схожі на ілюстрацію Річарда Хука до євангельської оповіді “Ісус благословляє діток”. Люблю цього художника. Я ледь не забула про своє прохання! А може, й не треба нічого казати? Он яка вона бадьора, може, Господь уже зцілив її?.. – Ми маємо йти. Ми? Йти? Куди? Я дивлюся запитально. Колись у юності я написала вірш про Божі очі. Аж раптом до мене доходить. Ні, Господи, не забирай у мене Богданку!.. Бог-дану… Мої очі повні від сліз… Сльози теплою солоною річкою течуть по щоках. А я не маю сили їх витерти. Заціпило. Відчай. Господи, не забирай у мене мою Богданочку... Бог-дану. Спаситель дивиться на мене співчутливо. Він чекає на відповідь. Простягає руку й витирає мої сльози. Богданка дивиться на мене зі здивуванням. – Чого ти плачеш? Бозя прийшов до нас у гості. Хіба ти не рада? Тепер ми з Ним підемо бавитись. Можна, мамочко? Спаситель дивиться на мене зі співчуттям, Він мене розуміє. Розуміє мою втому – від безсонної ночі й тижнів тривоги. Мій біль – від передчуття горя, довгої-довгої розлуки… Богданка дивиться на мене зі здивуванням, вона не розуміє, чому я плачу. Я навчила її любити Бозю, чого ж дивуватись, що Він прийшов до неї в гості… Або ж хоче взяти її до Себе – бавитися разом. Що я маю відповісти? Що я можу відповісти? Чи залежить від мене що-небудь? Усе це справа віри: чи вірю я Богові? Адже Він ось, тут, поруч, видимий – хіба ж Йому важко зцілити Богданку? Але ні, Він забирає її в мене. Її в мене. Але вона ж не моя. Вона – Бог-дана. І я віддала її Йому вже давно, щоб Він і для неї став Тим, Ким є для мене – Господом і Спасителем. Вона ж не власність, а жива душа. Дуже дорога мені жива душа. Ісус дивиться на мене в очікуванні відповіді. І справді я ж іще нічого не сказала… – Мамочко, то можна? Я усміхаюсь… Чи посміхаюсь? – А ти обіцяєш слухатися? І не робити шкоди, не вередувати? – Обіцяю! Яка ж вона радісна та бадьора! Мовби виздоровіла… Я усміхаюсь-посміхаюсь, і сльоза знову тече по щоці. Спаситель знову витирає мою сльозу. Він дивиться на мене зі співчуттям. – Я подбаю про твою донечку. Їй буде добре. – Я знаю. Ми з Богданкою цьомаємо одна одну. І я міцно обіймаю її. Востаннє?.. Спаситель дивиться на мене зі співчуттям. Як добре, що є очі! Так зручно розмовляти очима, коли важко говорить словами… В Його погляді я бачу вдоволення, як у викладача, в якого улюблений студент допіру здав іспит навідмінно. Він іде до дверей, махаючи мені рукою на прощання. Іншою він тримає мою Богдану. Вона зараз легка, мов пір’їнка, схудла. Моя… ні, Його Бог-дана. Вона теж робить мені “допобачення рукою”. В іншій тримає свого нерозлучного ведмедика. Я віддала Богові все те, що Він мені коли-небудь давав, найдорожче. Бо Його я люблю більше. Ми побачимося з нею у вічності. Вона там буде щаслива – ні хвороб, ні дитсадка, потім школи, потім суєти суєт. Вона скоро побачить ангелів… А я її довго-довго не побачу. Нікому буде співати колискову й читати надобраніч. Вона не вдягне те плаття, що я дов’язала вчора. Візерунок “пелюсточка”, медсестричка Люба навчила… Не вийде заміж, не подарує нам онуків… Але я ще можу народити й десять дітей – якщо Бог дасть… Але Бог у мене один – і я люблю Його, над усе. Попри біль. Треба сісти. Голова паморочиться. Я відводжу очі від дверей. Дивлюся на порожнє ліжечко. Воно не порожнє! Богданочка спить… Невже і я заснула? То сон? Хух, слава Богу! Але вона не дихає! – Господи!!!!!! До палати вбігла медсестра. Люба, візерунок “пелюсточка”. Хіба вона ще не змінилась? Вона кинулась до дитини. Але я вже нічого не бачу. В голові паморочиться. Сльози. А дощ таки припинився. Крізь дірку у хмарі до палати прошмигнув сонячний промінь. Я намагаюся витерти сльози, а вони все течуть і течуть. Моя дитина померла. Лікарі намагаються повернути її до життя, метушаться… Але я знаю, що даремно. Вона померла. Я сама віддала її в Божі руки. Добровільно. Мені сильно паморочиться в голові. Сонце блищить так радісно і привітно. Перед цим аж тиждень дощило. Мені здається, що я бачу двох ангелів. Одного з м’ячем. Іншого з Богданчиним ведмедиком. Вони сміються. Я чую ще третій голосок серед тих, хто сміється – Богданчин. Але її вже не бачу – видіння зникло за стіною сліз. У грудях пече від болю. …А я переймалась, чи дозволять Богданці забрати з лікарні ведмедика… Господи!!!
Комментарий автора: Ви знаєте, я теж заплакала, коли прочитала свій же текст... Бо писалося легко й відсторонено. Я не заміжня й дітей не маю... Але згадала письменницький забобон (ніколи не писати текстів про власну смерть чи когось із близьких) - і стало страшно. Ця історія мені наснилась. Я дуже люблю новелу М. Коцюбинського "Цвіт яблуні" і завжди хотіла написати щось подібне, але християнське.
