Я сиділа на призьбі й дивилася, як заходить сонце. Люблю отак сидіти й дивитися, як воно вкладається спати.
На ніч сонце завжди ховається в оту долину, що за лісом. І сьогодні теж воно зручно вмостилася на золотавій хмаринній подушці, сонно позіхнуло й укрилося рожевою хмаринною ковдрою.
Ті промені, що визирали з-за хмари нагадали мені про Небесне Місто, Небесний Єрусалим. Коли сідає сонце все навколо таке золоте, таке радісне, що здається, наче диво поруч. Ота хмарина так схожа на замок, а та на лева з пишною гривою, аж онта на лебедя, рожевого, як мальва під вікном…
Я заплющила очі й спробувала уявити Святий Божий Град. Таємниця, неосяжна для людського розуму, – місто прекрасне, ніби наречена, що йде до вінця. Нова земля й нове небо, минулося все старе: там не буде вже ні війн, ані сварок, ніякого болю, галасу, навіть сльози Бог отре з очей своїх відкуплених.
Золоті вулиці, високий мур з яспису, “що блищить, мов кришталь”, і брами з перел. Чиста ріка живої води тече від Божого престолу і дерева життя ростуть обабіч неї…
А храм… Його побачити не можна, бо в ньому Бог…
І все ж мені так хотілося уявити той ХРАМ.
Я заплющила очі й уявила, що стою на тій золотавій хмарині, за яку сховалося сонце. І там, в далині, видніється Святе місто, золоте-золоте, а посеред міста Храм, ще золотіший, він сяє ясніше за тисячі сонць. Він величний і водночас …смиренний.
– Господи, а з чого збудований твій Храм? – Бог стоїть поряд мене на тій самій хмарині (бо як би інакше я могла там опинитися?). – Також із золота і самоцвітів?
– Ні, з людських доль.
– Як це?
– А ти хіба не читала, що кожне відкуплене серце стає храмом? Маленьким храмом на землі і часточкою Небесного Храму.
– Зрозуміло…
І справді, як я не здогадалася, це ж досить очевидно.
Я милувалася переплетінням ліній, величністю колон, граціозністю арок і сяйвом куполів… І раптом у моїй голові майнула думка: “Десь тут має бути й моє життя…”
– Господи, а Ти можеш показати мені, де моя доля в Твоїй будові?
– Чому ні, можу… – Бог на хвилинку задумався.
А я ніби іншими очима поглянула на Небесний Храм: то були не колони, арки й куполи, а долі Божих відкуплених: святих усіх часів – апостолів, апологетів, місіонерів, благовісників, співців і мучеників, просто вірних і відданих Спасителеві християн.
– Он, бачиш ту цеглинку? – промовив Господь. – То є твоє життя.
Мені стало соромно і сумно. Яка я маленька й непомітна, і певно, не важлива… одна з мільйонів. У носі залоскотало, й очі стали вогкими, зараз заплачу.
– Ти тепер думаєш про те, що не важлива?
Я ствердно кивнула.
– Ти помиляєшся. Уяви, що сталося б, якби та цеглинка раптом зникла.
Я розсміялася:
– Була б дірка.
– Тобто Храм лишився незавершеним, недобудованим. Недосконалим.
– І справді…
– Бачиш, Я не міг обійтися без тебе. Від початку часів Я думав про тебе і ти була для мене важлива.
– Невже то правда?
– Ще й яка правда!.. Будівля з діркою в стіні не простоїть довго, вона неміцна, нецілісна. Вітер і дощ працюватимуть проти неї швидко й наполегливо, доки вона не впаде. Тому всі важливі: великі й малі, помітні й не дуже. Ти не просто важлива, ти незамінна. І так кожен в Моєму Царстві.
Мені аж посвітлішало на душі. Приємно чути такі слова від Самого Всевишнього. І все ж лишилося одне питання:
– Мій Господи, і все ж, якщо я така маленька й непомітна, то навіщо стільки болю, страждань, випробувань в моєму житті. Невже не можна якось …простіше?
Бог подивився на мене так, наче я ляпнула якусь велику дурницю.
– Навіть найнайменший камінчик Мого храму має бути чистіший за все золото землі. А навіть земне золото не раз вогнем випробовується.
Я зрозуміла. Ще раз зітхнула. Ще раз поглянула на Храм Небесного Єрусалиму. Святий, бо освячений Богом, створений Ним, для слави Його. Який він прекрасний! Він, мовби не будівля, а жива істота, єдина цілість, де кожна частинка незамінна й на своєму місці… то не орнамент на його стінах, то переплетіння людських доль. І моєї також…
– Господи, те, що я побачила, є насправді?
– Ні, серденько, то лише символ, образ, ікона…
– Ну, чому воно так завжди?.. – зітхнула я.
– Бо тобі вже час готувати вечерю.
Теплий вітер, ніби долонею, торкнув моєї щоки, і я розплющила очі. Останній сонячний промінь поцілував верхів’я старої груші і згас. Але хмари на обрії ще довго цвіли трояндами. Напевне також мріяли про Небесний Єрусалим.