Коли вони почали зустрічатися, про це гомоніла вся школа. Ба, навіть півмістечка. Він же був красенем: високий, чорнявий, широкі плечі, брови підківками, як намальовані, а вії – всяка панночка позаздрить… А вона? Мала на зріст, ще й трохи повнувата. Обличчя непоказне, звичайне. Одягалася скромно. Вчилася – так собі, не розумниця й не дурепа. Сіра мишка. Але саме її того вересневого дня він запросив у кіно. Про що гомоніла вся школа. І навіть півмістечка. Для чого ця мелодрама? Що це – жарт, якийсь хлопчачий заклад? Красень-котик Петрусь задурить голову мишенятку Катрі, а потім покине? (Чи з’їсть?) Але минув місяць, два… Через півроку найбільші модниці та вродливиці перестали чекати на Петра, бо найвідоміша шкільна love story виявилася всерйоз і надовго. Жаль, звісно… Але хіба на тому Петрові світ зійшовся, га? Отак минуло два роки. Він був на рік за неї старше. Тож на рік раніше закінчив школу. В далекі світи вчитися не поїхав – пішов у будівельне училище, хоча розумний був хлопчина, міг і до Києва поїхати, добре ж учився. Розумний був хлопчина: ”Я зі своїм фахом і грошей зароблю, й у житті знадобиться. А розумні книжки, хто хоче – хай в обід читає”. Вони одружаться. Це знали всі. Звісно ж, одружаться. Єдина заковика: до армії чи по тому, як повернеться. Безперечно, вона буде на нього чекати. А як же: така дівка й такого хлопця! Але одного червневого вечора, якраз після її випускного, вони все ж посварилися. На радість усіх кумась кутка. І Петро більше не під’їжджав на своєму мотоциклеті під Катрин будинок, не водив на танці, не приносив букетів… Навіть ромашок. Кумасі довго чекали поки вони помиряться: ну посварилися, діло молоде, воно раз і посваритися тре’, а то коли поберуться й не знатимуть, як горшки бити, то миритися буде важче навчитись… Але він не приїхав до неї ні через тиждень, ні через два. Він узагалі поїхав із містечка. Назавжди. Спочатку на заробітки, потім до війська, потім знову на заробітки. Вона теж поїхала. Потім… Катря завжди була повненька, то ж, що вона жде дитину кумасі помітили не скоро… *** Нова електричка (з м’якими вишневими сидіннями й фіранками на вікнах) стукотіла в напрямку “Київ-Шепетівка”. І навіть була не вщерть повна. Катерина сиділа біля вікна й задумливо дивилася на парубчину навпроти. Високий, чорнявий, широкоплечий. Брови – підківки. Вії – як у панночки. Ех, скільки ж дівчат по ньому, певне, сохнуть… Господи, як же схожий він на Петра! – Андрію, дістань мінералку, будь ласка! Ху, як же спекотно… Хлопець відкладає книжку, в яку втупився ще в столиці (не по-нашому написано, мабуть англійська) і дістає з заплічника пляшку. Простягає їй. – Може, тобі морозива купить? – Ні, після нього ще більша спрага. Він знову розгортає свою книжку… “Хай читає, ще години зо дві їхати”. Він у неї розумний, три мови вчить, а цією англійською, як рідною балакає. Перспективний хлопчина. Її син. Петра вона не згадувала вже давно. А це чомусь згадався… “Спаси та сохрани його, Господи! Скільки ж ми не бачилися? Ого, вже майже два десятки… Рівно дев’ятнадцять років завтра буде. Давненько… Як швидко лине час! Дай йому, Боже, доброї долі, хорошу жінку, здорових діток…” *** Того червневого вечора вона сказала йому, що вагітна. – Половину грошей візьми на аборт у батьків, а половину я завтра принесу. – Що? – Скільки грошей на аборт треба? – Які гроші… Я не буду робити аборт. – Як це, ти не будеш? – Я кохаю тебе і хочу цю дитину. – А я кохаю тебе. І не хочу ні цю дитину, ні яку іншу дитину ще років зо п’ять. Вона промовчала, тільки сльза повільно й лоскітно котилась по щоці. А він вів далі: – Зрозумій, ми ще зелені. Треба заробити грошей, збудувати якесь житло. Вирватися кудись у світ із нашого сірого тихого болота… Пожити! В його словах був глузд, і житейська правда. Справедливість. Але її душа повставала проти глузду, правди. Заради любові… – Я хочу пожити з молодою дружиною. Для себе, для нас. – А я хочу цю дитину… – вона вже плакала, тихо-тихо. – То плід нашого кохання. Наших тіл, наших душ. Нашого взаємного почуття. Чого хоч. Вона вже є… – Дурниці. Не читай сльозливих книжок. Я ще зайду. І він пішов. Повернувся за два дні. З цукерками та ромашками. І грошима. – Тут уся сума. Батькам можеш і не казати. Вона взяла квіти й цукерки. А гроші віддала назад, мовчки. Вони довго дивилися один одному в очі. Потім він пішов… Назавжди. Батьки не сварили її. Не кричали. Тільки мама трохи поплакала, як годиться. Тато тоді лишень сказав: – Ти подумай. Аборт – це тільки один день. А дитина на все життя. Ростити самій, без чоловіка… Сусідки довго з осудом дивилися їй у спину: покритка. У кращих традиціях української літератури: “Кохайтеся, чорноброві, та не...” Хоча ні, не так уже й довго: живіт же стало видно не одразу, Катря ж була повненька. Хлопчик народився здоровий, три двісті, гарнюній – як писанка, такий втішний! Після пологів Катря погарнішала, трохи схудла, і навіть підросла на три сантиметри. “Як пощастило дівчинці в сімнадцять, сімнадцять гарних неповторних літ…” Їй і справді пощастило: татова сестра забрала її до себе в Київ. Тьотя Тамара жила сама: ні чоловіка, ні дітей. Єдина небога – Катерина. – Ти молодець, що зберегла дитину. Чоловіки приходять і відходять, а діти – це єдине, що лишається нам окрім розбитого серця. Тьотя Тамара взагалі була мудра жінка. – Тобі слід учитися. Щоб сина поставити на ноги – потрібно мати професію. І Катерина пішла вчитися – на акушерку. А заміж так і не вийшла. Не змогла більше полюбити, чи не схотіла… Зате – син! Син! Красень, здоровий – навіть у дитсадку не хворів! – розумний, турботливий. Таки дав їй Бог щастя в житті! Звісно всяке було – і тяжко, й тужно, й сутужно. Проте кому в цьому житті легко? І батьки не натішаться онуком, і тьотя Тамара… Інколи їй ставало сумно, що в неї тільки один син – хотілося ще багато синів і дочок… “Нічого, Андрій уже парубок – скоро приведе мені невістку. А там й онучат дасть Бог”. Бог... *** Бог прийшов до них непомітно, проте не випадково – як погожа днина навесні. Ніби всі тільки на Нього й чекали. Тільки про це своє чекання не знали, не зауважували. Спочатку тьотя Тамара принесла додому Біблію – а що, хороша книга, в “хазайстві” знадобиться. Потім вони втрьох пішли на християнський концерт. Потім на недільне богослужіння… Катерина ніколи не думала про гріх. Андрійко завжди був для неї даром – не важливо чиїм. Плодом любові… Тепер вона тішилася, що Бог не покарав її за гріх розпусти. І молилася, щоби не карав Петра. “Господи, що знали ми в нашому безбожному забитому світі? Прости… І збережи дітей наших від гріха та зла, й облуди лукавого…” Хлопчаком Андрійко ходив до недільної школи. “Господи, який же він кмітливий і хуткий до знань!” Священну історію вивчив швидше за неї – і часто потім допомагав відшукати в Писанні потрібне місце, завжди пам’ятав, де що написано та хто що сказав. Їздив й у християнські літні табори, тепер от на молодіжний клуб ходить… На гітарі там грає. Він щотижня супроводить їх із Тамарою до церкви, і каже “амінь”, коли вони дякують за їжу… Та все болить, щемить, ниє її материнське серце… Вона жодного разу не чула, щоб він молився. Одного разу спитала: “Чому?” Він довго дивився у вікно – там, за шибкою, мрячив дощ. Ніби сльози неба по щоці скла, стікали краплі… – Чому ти ніколи не молишся вголос? – Життя надто не справедлива штука, мамо. Ти добра, твій Бог добрий. А мій татко – сволота! Вона хотіла заперечити, та він тільки похитав головою, скрушно, як старий мудрець. – Мовчи. Я все знаю. Ні не від бабусі. Просто знаю – і крапка. Думаєш, я не бачив, як тобі було тяжко. Й учитись, і потім взагалі. Я пам’ятаю, як ти відводила мене в дитсадок і бігла на пари. А гроші! А в хаті – ні гвіздка забити, ні кран полагодить, дві жінки без мужчини в домі… А мій татусь десь не погано влаштувався в житті – і ні разу про нас, про мене не згадав, – він помовчав хвилинку. Трохи стишив голос. – Але він прийде до церкви… Будь-якої – такої, як наша, чи до православних, чи в костел, неважливо. Помолиться. І Бог йому все простить. Бо Бог добрий, як і ти. А я хочу бачити справедливість. Він голосом підкреслив останнє слово. І замовк. І тільки дощ, німий свідок їхньої розмови, стукотів об шибку. Може, то плакали янголи? А вона того вечора довго плакала, молячись за свого доброго, розумного, дбайливого сина. Блудного сина – шукача справедливості. Що вона могла йому тоді сказати: що Бог не добрий? Що його батько не сволота, а чесна, порядна людина? (Хто ж йому все розказав? І що включає в себе це “все”?) Ех, як же йому в ці надцять пояснити, що милість ліпша за справедливість. Він же знає Писання ліпше за неї… *** Новенька електричка “Київ-Шепетівка” з м’якими вишневими сидіннями та фіранками на вікнах усе ще стукотіла. В напрямку відпустки й канікул. Ритмічно, мов годинник, відміряла хвилинами кілометри, несучи їх у літо, до майже сільської тиші, різнотрав’я, запашних плодів землі… Катря мовчки молилася за сина. *** Спека вже спала. Вони йшли від річки. Хрумали яблука, що ними вгостила її колишня вчителька. Господи! Як же хутко плине час! На цю річку вона ходила купатись дитиною, дівкою, потім із малим Андрійком… А річка та сама, та вони – інші… І яблука – такі ж сонячно солодкі й запашні, як і багато років тому. Їх із Андрієм угостили щедро – цілу торбину насипали. Їх із Петром теж колись угощали саме цими, червонобокими… Петро… Господи! Біля кіоску на розі стояв Петро. Він майже не змінився: ті ж плечі богатирські, ті ж підківки брів… Е ні, он трохи сивини в чуприні. Й очі ніби зовсім інші. Вона завмерла. За спиною в неї зупинився Андрій, він ще нічого не зауважив. Просто доїв яблуко й узяв нове. За руку Петро тримав дівчинку років десяти – сарафанчик у квіточки, на спину спадають дві тугі чорні (як у нього! Як в Андрія…) коси. Дівча стоїть до неї спиною – цікаво, а підківки брів у неї теж… а вії якраз панночці до лиця… Дівчинка дивиться на жінку, що щось купує в кіоску. А, то напевне його дружина. Невисока, повненька, так само русява – так схожа на неї… Хіба що зачіска трохи інша. Петро її теж побачив. Пізнав. Затужено подививсь у вічі. Потім перевів погляд на Андрія. Все зрозумів. Знову мовчки поглянув на неї. Якось болісно. Ні слова, ні зітхання. Ніби застиг. Тепер вона зрозуміла, що змінилось у його очах – вони стали глибокі. Як людська душа. Андрій також усе зрозумів… Вона чує як тяжко він дихає за її спиною, начебто хоче щось сказати, але заціпило. Жінка відійшла від кіоску, наблизилася до них… Яке в неї лагідне лице! Чому ж він такий зажурений – хіба дружина з таким добрим обличчям може бути лихою? Але ж очі в неї так само смутні… Дівчинка обернулася. І Катря зрозуміла – перед нею було косооке личко дауняти… Дитина з неправильною кількістю хромосом. Отак вони стояли уп’ятьох, завмерши, як актори на німій сцені… Але дитина побачила на тому боці вулиці кицю, й захотіла погладити. Вона потягла Петра за собою. Коли він відходив, Катря побачила маленький блискучий хрестик на сорочці – такий носять служителі євангельських церков, що мають богословську освіту… Петрова дружина підійшла до неї. Поцілувала долоню, а потім в обидві щоки. – Я вас знаю вже багато років. Ти молодець! – вона одразу змінила займенник для звертання. – Ти була мудріша за мене. А я підкорилася, і зробила аборт – і раз, і вдруге. А потім ми вже й хотіли дитину, та я ніяк не могла завагітніти. Коли народилася Катруся, – пауза. О вони назвали на честь неї єдине дитя! – я думала, що він уб’є мене чи себе, чи дитину. А він не відходив від колиски дні й ночі, ніби скарб… Господь простив нас. Прости, сестро, й ти. І ти, синку… – вона повернулася до Андрія. Андрій хутко й мовчки пішов додому, несучи в одній руці торбу яблук, в іншій – недогризок. – Я давно вже простила. Дай вам Боже сили! Простягла до цієї незнайомої, такої схожої на себе жінки, руки, щоб обійняти й потішити, що так вирішило Провидіння – в неї здоровий красень-син, нежданний Божий дар і плід гріха, а в тої хвора, хоч і довгожданна дочка – теж Божий дар і плід гріха. Та раптом думка, як блискавка: “Андрій!!! Господи, чи бачив він той хрестик на батьковій сорочці?” Кинулася додому, побігла. “…Прийде, покається і Бог йому все простить…” “Спаси і сохрани!” Грюкнула дверима. Батьків удома нема. В будинку тихо. Тиша мертва, чутно, як стукотить старий годинник. – Господи! У грудях защеміло. Ні, он стоїть Андрій, біля вікна. Ху! Він повернув до неї заплакане (вперше?) лице. – Помолися зі мною, мамо. Бог справедливий, але милість ліпша…
